Із пані Світланою Кісліченко ми зустрілися в офісі Української Гельсінської спілки з прав людини, де її фахівці документували черговий воєнний злочин російських військ на території України. Її син Артур загинув унаслідок ракетного обстрілу в селі Личанка, що на Київщині, 16 березня. Він там працював у кінно-спортивному клубі «Фаворит». 

Сама Світлана Олександрівна проживає на Золотоніщині. Жінка пригадує, що 24 лютого саме син Артур повідомив їй про те, що почалася повномасштабна війна.

− Того дня я була вдома, зранку син подзвонив і запитав, чи в нас усе тихо. Бо він бачив, як пролітали ракети, − пригадує пані Світлана.

Напередодні, 18 лютого, Артур Кісліченко заступив на зміну на роботу у кінно-спортивний клуб «Фаворит».

− Я його тоді ще просила не їхати, але він відмовився, адже не міг залишити своїх коней, підвести колег, − розповідає жінка.

– Після початку повномасштабного вторгнення вмовляла сина повернутися додому, але він не міг лишити роботу, лишити коней, адже він дуже любив те, чим займався. І я його розумію, бо зробила б так само. Він дуже любив коней, це було його життя.

Із сином Світлана Олександрівна тримала зв’язок постійно, щодня по кілька разів телефонувала йому.

− Одного разу, коли я подзвонила, почула ніби автоматні черги недалеко, син же сказав, що це просто рубають дрова. Але то таки були постріли… − пригадує жінка.

Після того, як російські війська зайшли на Київщину, у Личанці були чеченці, кадирівці. Ходили будинками, чинили беззаконня, але зупинити їх не можна було, адже на той час там були лише сили тероборони.

Загинув Артур Кісліченко 16 березня внаслідок ракетного удару.

− Я подзвонила йому приблизно о 5.30, ми поговорили, просила його бути обережним. Далі займалася домашніми справами. Уже вдень, коли дивилася новини, де у братській могилі хоронять дорослих і дітей у Маріуполі. Вони викликали такі сльози, що я плакала навзрид, але тоді ще не розуміла, що вже тужила по своїй дитині. Саме в той момент він загинув… Увечері я набрала сина, але трубку ніхто не брав. Подзвонила до його колеги, той сказав, що Артур зайнятий. Він просто не зміг мені повідомити страшну новину, − розповідає пані Світлана.

− Наступного дня я з 5.00 телефонувала сину, але відповіді не було. Попросила доньку, щоб та знайшла номер власників кінного клубу та дізналася, що там. Ми потелефонували одному з них і він повідомив мені, що Артур загинув… Так я дізналася про смерть свого сина. Там був ракетний обстріл, Артур загинув від осколкового поранення.

У Артура залишилося четверо дітей, які досі не можуть змиритися із смертю батька і не вірять у це…

«Він не боявся нічого, любив дуже своїх дітей, завжди помагав, кому це потрібно було. У нього була дуже щира душа, мій син був хорошою людиною. Він безневинно загинув від цих російських загарбників, як і багато інших людей…», − сказала мати загиблого Артура Кісліченка.