Пані Олена (ім’я героїні змінено – авт.) 24 лютого 2022 року була вдома у Голій Пристані. Те, що почалася повномасштабна війна, дізналася із новин по телебаченню. Далі вийшла на вулицю й побачила гвинтокрили, що летіли парами. Нарахувала тоді понад 20 пар, подумала, що це наші. Але згодом зрозуміла, що то були росіяни.
− У кожного своя історія, відчуття, які дуже важко передати словами. Ми виїхали з Голої Пристані не відразу, а на початку квітня. Знаєте, дуже складно зараз говорити про дати, адже для мене це як один великий страшний день, − говорить жінка. − Перед тим, як виїжджати, ми все пороздавали людям, що лишалися, усі запаси, що зібрали за місяць. Я жила там із донькою і трьома внуками. Ми сподівалися, що це не надовго, що за кілька місяців минеться. Тож і скуповували продукти, робили собі запаси, а потім зрозуміли, що там швидко війна не закінчиться. Ми навіть людям пороздавали деякі речі, побутову техніку, не хотіли, щоб це дісталося рашистам. Після того, як ми виїхали під час прильоту постраждав дах нашого будинку, його зірвало, потім і вікна повилітали, що зараз із ним не відомо, але вже й шкодувати нема за чим. Раніше інколи говорила із нашим сусідом, але зараз наскільки я зрозуміла він виїхав до росії, це не дивно, адже він і був проросійським давно. Та й серед зрадників, які зараз у Голій Пристані при владі, бачу обличчя своїх знайомих, мені боляче, але більшість із них і були проросійськими ще раніше.
До того, як пані Олена з рідними виїхали, росіяни ще не зайшли в Голу Пристань, вони тоді рухалися по об’їзній. Але зайняли вже Збур’ївку, Нову Збур’ївку, Рибальче.
− Сусід нам тоді сказав, що окупанти взяли Херсон. Ми не вірили в це до останнього, − говорить Олена. − Мій зять був в АТО, а зараз він воює також, тож нам порадили виїхати. Адже всі папери, документи не вивезли з військкомату, тож ми були серед перших, до кого б прийшли окупанти. Дочка моя ховала свою старшу дочку, тому що ми бачили, що робилося в Бучі, Ірпені. Також дочка мала біля себе лезо й сказала, «якщо прийдуть, я заріжу свою дитину й себе, а ти, мамо, як хочеш». Наш будинок розташований ніби на горі, тож ми бачили, що робилося в інших людей, як до них приїжджали окупанти, і розуміли, що наступними можемо бути ми. Також чули звуки прильотів, вибухів. Коли виїжджали, бачили спалену техніку, розруху.
Також жінка пригадує, як у перші дні повномасштабної війни люди на чолі з міським головою Олександром Бабичем виходили з прапором України на мирну ходу.
До слова, міський голова Голої Пристані досі в полоні в окупантів, за словами пані Олени, забрали його у квітні 2022 року.
− Зараз знаю, що рашисти виїжджають із села Рибальче, але обстрілюють його, щоб для своїх показати картинку. Людям там дуже важко живеться, зв’язок поганий, можуть користуватися лише кнопковими телефонами і то ховають їх. Багато людей бояться вийти з хати, але є й такі, які радіють із того, що прийшли росіяни. Дуже багато замінованих територій, берег замінований, люди не можуть ходити ловити рибу, бо двоє людей підірвалися, − говорить жінка.
Олена із дочкою та внуками проїхали 52 ворожі блокпости.
− Нас обшуковували, забрали деякі мої речі, документи, у мене лишився лише наш паспорт, бо його й телефон я прив’язала до себе. На блокпостах показувала закордонний паспорт. Валізу мою, із речами та документами росіяни забрали. Тож зараз займаюся відновленням документів. Після нас уже людям були складніше виїжджати, − говорить Олена. − Чоловік, який нам допомагав виїхати, узяв із кожного по 5 тисяч гривень, він просто заробляв гроші тоді. Але перед Снігурівкою нас не пустили, бо там уже були бойові дії. Коли ми переїхали її, побачили наших військових, наші шеврони, вони всіх пригощали печивом, хто переїхав на підконтрольну територію України, це неможливо забути…