Громадська організація «Черкаський правозахисний центр» 16 квітня провела зустріч з переселенцями у Гуманітарному центрі Шполянської міської територіальної громади.

На зустрічі проводили юридичні консультації, документували воєнні злочини, надавали гуманітарну допомогу.

Переселенці розповіли свої історії.

Тамара Чернухіна, 1957 року народження, приїхала до Шполи з чоловіком і донькою з Донецької області (Волноваський район, селище Донське). Приїхали наприкінці лютого 2022 року. Спершу вони виїхали в Запорізьку область до невістки, а коли і там території окупували, то вони приїхали до Шполи.

– Їздимо з квартири на квартиру. На жаль, купити можливості немає. Тож так і живемо, – каже пані Тамара.

На початку повномасштабного вторгнення до них у двір потрапив снаряд.

– Наш будинок був на чотири господарі. І коли потрапив у двір снаряд, то зрізав дерево, пошкодив будівлю. Вікна повилітали. Осколки пошкодили і меблі всередині будинку. Маю з собою на пам’ять трішки осколків… Тоді невістка нас забрала. А згодом, коли почалася окупація і тієї території Запорізької області, виїхали сюди, в центр України. Платили кошти людям, щоб нас вивезли. Взяли з собою лиш пару сумок і все, скільки могли нести. Зараз знаємо, що в нашому житлі живуть буряти чи чеченці. Це я знаю від сестри, яка лишилася в Запорізькій області. Вона по їх операторах зідзвонюється з деким з нашого краю, а потім я до не телефоную по інтернету і вона переповідає… Проте всі бояться спілкуватися, бояться говорити. Щоб не сказати зайвого, бо люди, що там живуть, дуже тривожні.

Пані Тамара дуже переживає за житло. Каже, багато чого побудували з чоловіком за життя, щоб на старості років мати і житло, і господарчі споруди, проте нині живуть у чужому житлі.

– Починалося все в нас десь 26 чи 27 лютого. Спершу я виїхала до невістки в Запорізьку область, а потім почалися перебої з продуктами, з бензином. Коли все трішки налагодилося, то і чоловіка вдалося забрати. Він у віці, я за нього переживала. Та все-таки згодом виїхав і доєднався до нас, – каже жінка.

Тамара Чернухіна переповідає, що залишатися в окупації було страшно. І перебувати там було дуже небезпечно.

– Коли ми приїхали в Запорізьку область і втрапили там в окупацію, то пригадую, що нас перевіряли, приходили. Окупанти заходили в двір, у хату, закритися не можна було, бо могли і застрелити. Нас, пригадую, військові вистроїли в ряд і питали, хто звідки. Я зразу сказала, що не господиня цього дому, що приїжджа. З нами була ще тоді внучка. Дуже переживала за неї, бо чули усяке, що робили окупанти з дівчатами. Міркувала собі, якщо дитину намагатимуться кудись вести, то просто кидатимуся на неї, закриватиму собою. Та якось обійшлося, військові все переглянули, перекинули все вдома вверх дном. А тоді пішли. І так було весь час, коли приїздили на заміну нові військові. Постійно приходили і перевіряли нас. Врешті ми виїхали, стояли п’ять діб, щоб виїхати, добре, що хоч літо було. У якийсь момент в нас закінчилися продукти. Правда, ходив чоловік, мабуть, волонтер, давав нам продукти, консерви, щоб перекусити, – каже переселенка.

За словами пані Тамари, у неї цукровий діабет, було важко фізично очікувати стільки часу. Каже, що бачила, як в черзі стояли і батьки з дітьми, усім було важко, врешті за п’ять діб вони виїхали.

Тут на Черкащині в Шполянській громаді у них родичі, тому сюди виїхали.

Юлія Сердіна, 1992 року народження, приїхала в Шполу з Харківської області, з містечка Мерефа. З Мерефи до Шполи добиралися три дні. За нормальних умов добиралися в Шполу годин п’ять.

– Нас вивіз чоловік, він родом з Шполи. Буквально через два тижні після повномасштабного вторгнення розбомбили школу дитини. Щодо війни як такої, то ми, на щастя, її не побачили. Ми чули, що бахкає і гепає, але де це, не знали. Були черги на заправках, біля банкоматів. Людей вивозив і «Червоний Хрест». Що сьогодні? Маємо там квартиру, але вона в стані продажу. Один раз їздили туди влітку, там життя триває, газові служби перевіряють вентиляційні труби, от ми домовилися на певний час і якраз приїхали. А так, то зразу повернулися. Які зміни там відбулися? У людей пошкоджені уламками ракет дахи, стіни, вікна. Багато людей не виїхало, але це, в основному, люди старшого віку. Молодь по можливості виїжджає, – каже Юлія Сердіна.

Нині син пані Юлії перевівся в шполянську школу і навчається тут. Повертатися родина не планує.

Марія (ім’я змінене). Приїхала з чоловіком з Бахмута. Каже, що приїхала до Шполи у листопаді 2022 року.

– Ми терпіли-терпіли, але далі не змогли. У нас дитина. Донька стала болісно реагувати на вибухи, врешті ми не змогли знаходитися вдома. Родичів у Шполі не маємо. Першим виїхав дідусь. А ми пізніше. Зареєструвалися в селі Терешки. Донька в 11 класі, вчиться онлайн, бо в селі немає 11 класу. Я намагалася влаштуватися на підприємство в селі, ходила на роботу. Зараз відмінили виплати ВПО і це дуже болісно вдарило нам по фінансах.

Пані Марія пригадує, як виїздили на старому автомобілі «Жигулі» з Бахмута. Узяли також літніх батьків.

– Спершу в нас були тривоги, потім їх не було, бо прильоти були швидше, ніж звук сирен. Я спершу їздила на велосипеді туди, де проживали батьки, провідувала їх. Але це було не дуже безпечно. Загалом, ми думали, що якщо й будуть обстріли, то не настільки руйнівна. Але бачимо, що міста, фактично, немає. Спершу ми чули, як обстрілювали Попасну. Я ще ходила до останнього на роботу, але потім відмінили громадський транспорт, відключили газ, світло, воду. Врешті зрозуміли, що виїжджати треба…

Зараз родина фактично без роботи, без житла, мають трьох пенсіонерів в родині.

Андрій (ім’я змінене) приїхав до Шполи з смт Антонівка. Виїхав з дому півтора роки тому, наприкінці 2022 року.

– Мені попало просто у двір ракетою. У мене було в дворі два будинки. Старий і новий, який побудував. Два будинки за декілька метрів один від одного. Це сталося у двадцятих числах листопада 2022 року. Втрапило просто в старий будинок. Новий вцілів ,але дах знесло. Я їздив вже у Антонівку, ремонтував. Ця територія була окупована, та потім звільнена. Таким чином я зміг через деякий час поїхати додому подивитися, що там, підремонтувати будинок.

Андрій каже, що переганяв людям машину в Шполу, таким чином і сам втрапив сюди. Проживає в двоюрідного брата.

– Хочеться їхати додому. Там руїни розгрібати треба. Ремонтувати щось. Хоча після прильоту лежав в лікарні, був тиск, боліло серце. Важко було пережити. Врешті стабілізувався стан. Тоді виїхав, а після звільнення деяких територій я і повернувся, подивився, що дома діється. Обстріли в різний час були вздовж всієї вулиці. Обстрілюють час від часу, тому руйнувань багато. Сусід з дружиною там так і проживає. Звати Сергій. Я відчуваю, що в нього не лише фізично, а й морально став вже важкий. Дехто з людей і підвалів немає, тож сидять в час тривог просто в будинках. Є випадок, коли одному хлопцю через вибухи відірвало дві руки. Інший ремонтував машину в гаражі, і туди потрапила ракета. Людини не стало. Загалом страшна там ситуація, – каже чоловік.

Олені Черногал 59 років, вона з міста Попасна. Нині проживає в Шполі.

– Я з міста, якого вже немає. Пригадую, спершу ми виїхали в Бахмут. Це було в квітні 2022 року. З початку повномасштабного вторгнення ми ховалися в підвалі. У нас був дім – це батьківська хата мого чоловіка, і також квартира. Та більше часу були в підвалі. Там було все облаштовано ще з 2014 року. У нас там стояло ліжко, стільці, стіл. Адже всі ці вісім років, починаючи з 2014 року, ми розуміли, що щось буде. Згодом зник газ, світло. Від попадання осколків загорялися житла, десь квартира, десь будинок, гасили все самі, – пригадує пані Олена. – У 2014 в нас постраждали господарчі споруди на території приватного сектору – літня кухня, сарай… Був період навіть, коли ми їздили до доньки в Москву. Пересиділи. А зараз, хоч вона і там досі, та ми вже і не думали туди їхати. Після всього цього взагалі ніяких контактів з росією.

Спершу, каже, у підвалі було осіб 15. А тоді стали люди виїжджати.

– У сусідів була хвора мама. Фактично, при смерті. І ми не їхали, чекали разом з ними кінця. Коли в людей померла мати, ми її поховали під під’їздом і тоді поїхали на двох автівках. Всього було три родини. Наша автівка була знищена вибухом, тож їхали на чужій. З собою брали саме цінне, документи…

За словами Олени, частину міста зразу зайняли окупанти. Але родина не виїздила, сподіваючись, що щось зміниться на краще. Врешті довелося таки виїздити. Хтось лишився в Дніпрі, Хтось в Жовтих Водах.

– Ми потягом поїхали до Шполи, бо тут є рідня чоловіка. Нас вони кликали і ми таки вирішили їхати сюди. Зараз орендуємо житло. Також знаю, що в нашому домі живуть орки. Наші сусіди, що виїхали в Луганськ, інколи виїздять в Попасну. І вони підходили до будинку, здаля дивилися. Кажуть, наша багатоповерхівка чи не єдина вціліла. Бо там є підвал гарний. Але згодом кажуть, після вибухів і обстрілів підлога впала і що зараз вже не знаю…

Олена Рогач 1977 року народження. Вона приїхала з родиною з Гуляйполя до Шполи. Вже два роки на Черкащині. Каже, виїздили без відома куди. Не було зв’язку, світла, і не знали, що буде далі.

– Коли з’явився зв’язок, мені подзвонила моя однокурсниця. Сама вона зі Шполи, але була на заробітках в Бельгії. І вона запросила перебути у Шполі в неї. Так тут і опинилися. При цьому на початку повномасштабного вторгнення у нас вибухів не було. А потім вже стало чутно, окупували наш райцентр Пологи. Це неподалік від нас. Три дні ми посиділи під вибухами і зрозуміли, що треба їхати. Ми проживали в квартирі, але за рік до війни купили будинок. Витратили гроші, тож як бути тепер не знаємо. Коли почалися вибухи, ми переїхали в приватний сектор до сестри, у неї в будинку товсті стіни, погріб. Згодом перебралися в підвал училища. І посидівши там ніч, вирішили їхати. Взяли тільки документи, білизну. Від вибухів зникли вода, світло, газ, зв’язок. Це було вже критично. Ми орієнтувалися де Пологи, де Запоріжжя. Та кожну зустрічну машину спиняли, питали, чи немає росіян і так поступово доїхали.

За цей час пані Олена їздила до сина в Запоріжжя, та до Гуляйполя не доїздила, боїться. Каже, з деким вдалося сконтактуватися з людей, що живуть в їх рідному містечку. Знають, що в їх будинку зривало дах. Вони пересилали гроші, і наймали людей полагодити дах. Що зараз з будинком і квартирою не знають, бо людей в містечку стало менше.

– Читаємо в інтернеті тепер про прильоти то в одній частині міста, то в іншій. Знаємо, що хоч наша квартира ціла, але інші під’їзди вже поруйновані, – каже пані Олена.

Юлія Сирбу 1985 року народження родом з Авдіївки. Приїхала до Шполи у квітні 2022 року. Каже, на той час дитині було два роки. І дитина дуже боялася вибухів.

– Ми боялися, що закриють виїзди і ми вже не зможемо виїхати. Тому виїхали. А раніше ховалися в підвалі багатоповерхівки. Нас присипало. Потім довелося вилазити з підвальних вікон, щоб вибратися. Тут в Шполі проживаємо у будинку чоловіка, який довгий час був виставлений на продаж, але добре, що не продали. Тепер хоч якесь житло. Щоправда, умови там не дуже зручні, та все ж не стріляють.

Юлія пригадує, що в Авдіївці вона мала будинок і квартиру. Квартира була батьківська, а на будинок довго збирали кошти, одразу після одруження почали збирати. І врешті купили, та через який час після їх від’їзду будинок згорів. Про це вона довідалася від людей, з якими контактувала спершу.

– Тихо в Авдіївці не було ніколи, починаючи з 2014 року. Та з 2016 року стало трохи тихіше. Ми сподівалися, що все налагодиться. Але з 2022 року знову все почалося. І набагато більші бойові дії. Особливо з березня пішли важкі обстріли. Ми не чули якихось автоматних обстрілів. А зразу почалися вибухи. І це летіло не по окраїнах міста, а по центру, де жилі будинки, – пригадує Юлія. – Тепер ми маємо штамп в паспорті і все. Виходить бомжі. Зрозуміло, що ніхто не зможе повернутися в місто, бо там у нас вже і квартира зруйнована, і будинок згорів…

Голова ГО «Черкаський правозахисний центр» Тарас Щербатюк, який працює над впровадженням проєкту «Синергія державного та громадського секторів для посилення захисту прав вільного населення, яке постраждало в наслідок збройного конфлікту в Україні», документує воєнні злочини в Україні та надає правову підтримку жертвам російської агресії зазначає, що попри чітку заборону застосовувати будь-яку силу щодо цивільних осіб та цивільних об’єктів держава росія регулярно порушує норми Женевської Конвенції.

– Статтею 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року передбачено, що цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів. Заборонено будь-які акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення. Ст. 52 Додаткового протоколу так встановлено, що Цивільні об’єкти не  повинні бути об’єктом нападу або репресалій.

ст. 8 Римського Статуту введено пряму заборону на умисне спрямування нападів на цивільне населення як таке або на окремих цивільних осіб, що не беруть безпосередньої участі у воєнних діях та напади на незахищені й такі, що не є військовими цілями, міста, села, помешкання або будівлі чи їх обстріл із застосуванням будь-яких засобів, – каже Тарас Щербатюк