24 лютого 2022 року російська армія вже стояла під Херсоном. Близько 4:30 російські окупанти почали обстріл Чорнобаївського аеропорту, тяжкі бої велися в районі Антонівського мосту. А 1 березня 2022 року ворог зайшов у місто. 

Як херсонці зустріли окупацію та що відбувалося в місті у перші дні та місяці після вторгнення російських військових, Марина Мирна розповідала документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які збирають свідчення воєнних злочинів росіян в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».

Найстрашніший день

Родина Марини Мирної (ім’я змінено) проживала у Херсоні. Незадовго до повномасштабного вторгнення подружжя дізналося, що в них буде ще одна, четверта дитина. Ранок 24 лютого 2022 року розбудив їх новиною про війну.

– Мій чоловік – рятувальник, він зранку саме збирався на зміну йти. Йому зателефонували і терміново викликали в пожежну частину через особливе розпорядження. Їм сказали бути там, поки не відпустять, тому що почалася війна.

Жінка, залишившись вдома з дітьми, почала готувати підвальні приміщення, запасатися водою, їжею. Уже зранку в магазинах все було розкуплено і отримати гроші в банкоматах також було не можливо.

– Наш будинок знаходився неподалік Чорнобаївського аеропорту. Якщо навпростець, полями, то до нього відстань п’ять кілометрів, тому хвилі від вибухів, які там відбувалися, діставалися до нас. А 1 березня 2022 року росіяни зайшли в Херсон. На той момент в місті, крім рятувальників ДСНС, не було нікого – ні поліції, ні охорони, ні СБУ, – пригадує Марина. 

Російський прапор на будівлі Управління СБУ в Херсонській області. Фото: Ігор Цуркан, Суспільне.Херсон

Коли російські військові зайшли на БТРах до Бузкового парку, дорогу їм перекрили тероборонівці і сталася перестрілка. Тероборона була озброєна лише коктейлями Молотова, росіяни почали їх розстрілювати. Вони убили всіх, хто не встиг втекти. А потім зі злості почали по району стріляти.

Будинок родини Мирних знаходився саме в районі Бузкового парку:

– Той день, напевно, був найстрашніший. Ми з дітьми ховалися в шафах, під столами. А чоловік у цей час гасив пожежу. Розказував: «Ми їдемо на пожежній машині, а попереду вони на БТРі просто розстрілюють будинки». На той час керівництво вже сказало своїм підлеглим-рятувальникам, що на виклики вони їдуть «за власним бажанням», оскільки під обстрілами не мають права змусити їх виїжджати. Але вони їхали і гасили всі ці розстріляні, палаючі будинки.

«Я боялася навіть містом їздити»

Після захоплення Херсону місто постійно патрулювалося російськими військовими на БТРах. Окупанти встановили блокпости, містян та їхні документи ретельно перевіряли.

Окупаційні війська. Фото: Херсонська МВА

– Ми сиділи вдома і боялися навіть вийти, хоча їздити у магазини та на ринки ми могли. Намагалися робити запаси, тому що ціни зросли і продовжували зростати, та й товари стрімко зникали з міста. Якісь маленькі пекарні безкоштовно давали хліб. Ми стояли в чергах, чекали, поки вони його випечуть. Біля харчових баз ми теж стояли в великих чергах, на морозі, щоб хоч щось купити додому.

Окупанти перестали пускати будь-яку гуманітарну допомогу з території України та почали завозити свою:

– За російською гуманітаркою люди не хотіли йти, влаштовували бунти. Мало хто йшов брати.

Після місяця окупації в магазинах міста вже не було жодних товарів. Якимось чином росіяни дозволили відкрити магазини АТБ і допродати залишки продуктів, які залишалися на їхніх складах.

– Під АТБ збиралися черги по 200 чоловік, пускали декілька людей всередину і видавали тільки певну кількість продуктів в одні руки. Це були останні українські товари.

На банківську картку чоловіка Марини продовжувала надходити українська заробітна плата. Але скористатися грошима було проблемою – банкомати не працювали, а відчинених банків, де можна було отримати готівку, залишилося кілька. У місті почали з’являтися оголошення: «Допомагаємо знімати гроші з карток, перекази за 10-15% від суми». 

Розрахунковою валютою тоді все ще залишалася гривня, хоча на стихійних ринках вже писали ціни і в гривнях, і в рублях. Росіяни починали поступово вводити власну валюту – пропонували оформити російську пенсію, розсилали російські рахунки за комунальні послуги.

Старші діти в родині – школярі. Навчання намагалися продовжувати онлайн, але відсутність зв’язку суттєво перешкоджала цьому процесу:

– Спочатку окупанти вишку Водафона потушили. Люди почали говорити, що Лайф ще десь ловить. Ми знайшли пакет Лайфу, підключилися і виявилося, що і справді є зв’язок. Тоді ми знайшли в магазинах ще пакети Лайфу, щоб бути на зв’язку з чоловіком, бо він постійно був на роботі. А потім вони почали і ці вишки глушити. Зникли домашній Інтернет і телебачення. Вони намагалися своє, російське, телебачення просувати.

Херсонці на локації, де був зв’язок. Фото: Костянтин Риженко, Telegram

За два тижні до повномасштабного вторгнення Марина стала на облік по вагітності. Але здати аналізи та пройти необхідні обстеження не встигла – завадила окупація:

– У групі пологового будинку і жіночої консультації дівчата писали, що в день, коли росіяни зайшли в Херсон, нікому не дозволяли пересуватися містом. Навіть пологи не були поважною причиною. Тоді дівчата у херсонських групах почали шукати акушерок чи лікарів, які жили поруч і змогли б допомогти. Здається, три породіллі були в той день. Я боялася також опинитися в такій ситуації. Пізніше лікарні і жіночі консультації потихеньку почали відчинятися і я потрапила на прийом до своєї лікарки.

Ситуація в місті була напружена. Тривала сувора комендантська година, після 17-18 години на вулицю нікому не дозволялось виходи. Пізніше були введені спецперепустки, по яких могли виїжджати рятувальники і швидка допомога.

– Вбивств чи поранень цивільних людей я не бачила, але чоловік бачив, коли вони з виклику їхали. Він розповідав, що проїжджали розстріляні автомобілі, у яких були люди. Це було в перші дні окупації, – переповіла жінка.

У той час херсонці активно виходили на мітинги, протестували проти окупації, але Марина та її чоловік туди не їздили:

– Було дуже страшно, тому що мітингувальників могли розганяти, стріляючи по них та кидаючи димові шашки. Я бачила російську техніку, БТРи, вантажні автомобілі. Росіяни забирали у людей автомобілі, перефарбовували їх матовою фарбою і знаки «Z» скрізь малювали, і їздили потім на них містом. Також повз наш будинок проїжджали  великі автомобілі на яких лежали довгі труби. Я так розумію, що це були ракети. Бачили, як летять ракети на Миколаїв. На небо дивишся і розумієш: коли в Миколаєві пишуть про прильоти, то ось вони.

Одного разу Марину зупинили на блокпості, яких тоді було безліч в Херсоні. Росіянам не сподобалися записи у паспорті жінки, адже там було вказане місцем народження інший населений пункт – Гола Пристань. Окупанти не вірили, що вона проживає у Херсоні, хоча була відповідна прописка. Після довгих вмовлянь і пояснень Марину нарешті відпустили:

– І з того моменту я боялася їздити містом. Вони у масках і з автоматами всі стояли, ставили багато питань, крутили паспорт. Чула, що якщо щось не подобається, то могли і розстріляти.

А якось ввечері біля їхнього будинку зупинилися БТРи:

– Ми у камеру домофону дивимося, а вони прямо перед воротами. А я вагітна і сама з дітьми вдома. Серце пішло в п’яти. Ми тільки стояли і молилися, щоб вони не зайшли. Вони вийшли з машин, покрутилися-покрутилися, сіли в БТРи і поїхали.

«Я не хотіла народжувати в окупації»

Постійна тривога за життя дітей, чоловіка, майбутні пологи не давали спокою Марині. Залишатися в окупованому рідному Херсоні ставало дедалі важче і страшніше. Чоловік вагався до останнього, вважаючи, що його робота – допомагати людям. Але росіяни почали брати під свій контроль пожежні частини, тож треба було ухвалювати рішення:

– Я наполягала, що треба виїхати до народження дитини, оскільки боялася і не хотіла народжувати в окупації. Я вже знала, що коли народжуються діти, то росіяни примушують отримувати російське свідоцтво про народження. Я була проти цього. Я вмовляла чоловіка, казала йому: «Треба щось думати, треба рухатися кудись, якось рятувати всіх».

23 квітня 2022 родина Мирних прийняла спонтанне рішення виїжджати з Херсону.

Патріотичні написи, які робили партизани в окупованому Херсоні. Фото: Костянтин Риженко, Telegram

84 російські блокпости до українців

– У нас два автомобіля. Я найменшого і старшого сина до чоловіка в авто посадила, щоб їх менше чіпали. А я вагітна сіла із донькою, – пригадує Марина. – Донька нарахувала, що ми проїхали 84-и блокпости. На 15-ох нас зупиняли, перевіряли документи, автомобілі; кілька разів запитували, що за речі, тикали в них автоматами. На одному блокпосту нас ледве не розстріляли, бо ми не з того боку припаркувалися для перевірки документів. Підбігли всі, почали автоматами погрожувати нам і кричати: «Вас снайпери ледь не розстріляли! Що ви тут влаштували?!» А тоді просто сказали: «Дайте грошей і забирайтеся звідси». Чоловік дав їм гроші і нас відпустили.

Але найстрашніша ділянка дороги була попереду. Вони під’їжджали до села Давидів Брід:

– Страшний замінований міст – дуже вузький проїзд і ряди вибухівки. Коли ми до нього під’їхали, то побачили високу колону у людський зріст і майже на всю ширину мосту. Тільки проїзд для авто залишився, решта навколо – це вибухівка. Попереду у тебе теж смуга вибухівки і дроти звідусіль стирчать. І треба проїхати цей коридор обережно, не зачепивши нічого. Страшно.

Міст у деокупованому селі Давидів Брід. Фото: Скріншот відео Суспільне. Дніпро

Їм вдалося подолати і це випробування, родина проїхала «сіру» зону:

– Пам’ятаю, як ми побачили перших наших українських воїнів. Всі були щасливі, зупинялися, цілували їх, обіймали. Потім ми знову стояли в довгій колоні авто і чекали, поки СБУ перевіряла автомобілі, документи, чоловіків. Ми там простояли десь 12 годин, але це вже було інше очікування. Військові усім розвозили воду, печиво, паски, оскільки це був саме Великдень. О другій годині ночі ми приїхали до Кривого Рогу і нас поселили ночувати в школі. Вранці нас погодували, дали гуманітарну допомогу і ми поїхали далі.

Осіли в Черкаській області. У їхніх рідних в селі є батьківська хата, а вони самі вже давно проживають за кордоном, тож одразу дозволили в ній поселитися, сусіди дали ключі. Прижилися. Згодом до сім’ї приїхали і батьки. Уже тут Марина з чоловіком стали батьками чотирьох дітей.

Збройні сили України звільнили Херсон 11 листопада 2022 року, але окупанти продовжують знищувати місто ракетними ударами.

Позиція правозахисників

Тарас Щербатюк

Росія і її армія, нехтуючи нормами Міжнародного гуманітарного права, завдають шкоди населенню і об’єктам цивільної інфраструктури.

– Женевські конвенції і Римський статут передбачають, що цивільне населення, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів. Забороняються будь-які акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення. Існує пряма заборона нападати на незахищені й такі, що не є військовими цілями, міста, села, помешкання або будівлі та обстрілювати їх будь-якими засобами. Але всі ці порушення Росія вчиняла у Херсоні. Це воєнні злочини, які мають розслідуватися Міжнародним кримінальним судом у Гаазі, – пояснює правозахисник УГСПЛ Тарас Щербатюк.

_________________________________________________________________________

Статтю підготовлено Української Гельсінською спілкою з прав людини за матеріалами голови нашої організації Тараса Щербатюка в рамках ініціативи “Трибунал для Путіна”.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українська Гельсінська спілка з прав людини – УГСПЛ.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.