За результатами дослідження, проведеного ГО «Черкаський правозахисний центр», у більшості громад України спостерігається критична нестача житла для внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які постраждали внаслідок війни. Незважаючи на деякі позитивні приклади в Черкаській та інших областях, загалом ситуація з наданням житла потребує покращення.

Із 2022 року Черкаський правозахисний центр почаd адвокатувати питання щодо необхідності забезпечення гідними умовами життя саме тих людей, які втратили житло через війну й опинилися у складних обставинах. Голова громадської організації Тарас Щербатюк каже, що на зустрічах із міжнародними донорами, на різних гуманітарних платформах завжди наголошували, що пріоритетним питанням в Україні є житло. Уже через рік проблема наростатиме: 2023 року вимушених переселенців стало більше, а умови проживання не поліпшилися.

Тож фахівці Черкаського правозахисного центру взялися за системний аналіз, щоб дослідити стан реалізації місцевих політик у сфері забезпечення житлом населення, яке постраждало через війну в Україні. Дослідження здійснили в межах реалізації проєкту «Забезпечення захисту та підтримки постраждалих від війни в Україні» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Проєкт охопив 721 громаду та показав, що місцеві органи влади не завжди мають достатньо фінансових ресурсів і структурних програм для вирішення цієї проблеми. Найбільше страждають ті громади, де знищене або пошкоджене житло, або ж території перебувають у зоні бойових дій чи окупації.

Фахівці Черкаського правозахисного центру сподіваються, що проведене дослідження допоможе вирішити чимало проблем. Зокрема, нині вже триває активна комунікація з громадами: днями на робочій зустрічі з ними обговорили актуальні питання — громади готові до співпраці.

— Наше завдання — забезпечити реалізацію житлових прав осіб, які постраждали внаслідок війни. Останніми роками ми активно співпрацюємо з міжнародною спільнотою та органами місцевої влади, щоб забезпечити людям, які втратили свої домівки, гідні умови для проживання, залучити якомога більше міжнародних ресурсів і створити ефективні механізми на місцевому рівні. Це питання потребує комплексного підходу, і ми готові допомагати органам місцевого самоврядування у вирішенні цієї проблеми, — коментує Тарас Щербатюк.

Експертка проєкту, голова Східного правозахисного центру Марина Куприкова зазначає, що інформацію про наявне соціальне житло надали всього 8 громад — загальною кількістю 35 об’єктів. Про наявність фондів тимчасового житла повідомили 62 громади — це 775 об’єктів. Стосовно об’єктів тимчасового проживання, кризового житла для ВПО, то загальна кількість об’єктів складає 471, серед яких 110 є нежитловими приміщеннями, адаптованими для тимчасового проживання. Це приміщення медичних закладів, закладів освіти та соціальних установ.

Згідно з результатами дослідження, лише декілька громад мають спеціалізовані програми з надання житла для ВПО. Водночас більшість з цих програм не мають фінансування або ж потребують значних ремонтних робіт для забезпечення належних умов.

У Черкаській області, де кількість ВПО становить 137 282 особи, успішно реалізуються програми надання житла в Маньківській та Черкаській громадах. До прикладу, в Маньківській громаді протягом 2024 року соціальне житло було надано двом родинам, що складає 8 осіб.

Як розповідає Марина Куприкова, у Київській області придбали 113 квартир, що суттєво покращило ситуацію з розміщенням ВПО в столиці. У Бориспільській громаді реалізували проєкт капітального ремонту гуртожитку для розміщення людей зі статусом ВПО, за результатами якого 10 приміщенням видані спеціальні ордери для вимушених переселенців. Івано-Франківська і Харківська громади затвердили цільову програму будівництва для придбання доступного житла внутрішньопереміщеним особам, у межах якого громади беруть на себе зобов’язання погасити частину кредитів для таких людей.

Експертка сподівається, що це — лише початок вдалих практик, і найближчим часом громади почнуть працювати в цьому напрямку, і позитивних результатів більшатиме.

За словами Тараса Щербатюка, у Волинській області Ковельська та Зимнівська громади також активно працюють над забезпеченням житлом: там придбали кілька квартир та будинків для тимчасового розміщення.

Однак, як показує аналіз, проблема залишається актуальною для багатьох регіонів України, де кількість соціального житла для ВПО не відповідає потребам.

Голова правозахисного центру розповів, що під час дослідження виокремили три типи житла: довгострокове — умовно соціальне житло, короткострокове — тимчасове житло для перебування від 6 місяців до 1 року і кризове житло, у якому можливо проживати декілька тижнів.

З’ясувалося, що приміщень, які найбільш придатні для проживання й можуть слугувати об’єктами для довгострокового перебування, — в Україні найменше. Це найчастіше гуртожитки та квартири.

— У процесі дослідження ми побачили, якою важкою насправді є ситуація з житлом для ВПО в Україні. Найбільше місць для проживання людей, які вимушені покинути свої домівки через війну, передбачено в умовно кризовому житлі — тобто там, де люди мали б перебувати щонайбільше по декілька тижнів-місяців, суто для того, щоб за цей час мати змогу віднайти постійне місце проживання. Проблема в тому, що ці місця для тимчасового проживання переважно закріплені за школами, дитсадками, амбулаторіями й іншими соціальними об’єктами, які так чи інакше не є житловими і не призначені для проживання взагалі. Ідеться не лише про турботу та гуманне ставлення до людей зі статусом ВПО, а й про порушення закону, адже місця для тимчасового перебування мають бути житловими приміщеннями, — зауважує Тарас Щербатюк.

З огляду на це в межах дослідження почали вирішувати питання з кризовим житлом: працювати над тим, щоб перетворювати нежитлові приміщення на житлові. За словами голови Черкаського правозахисного центру, це — великий виклик у нинішніх умовах, оскільки існує багато перепон: юридичних, фінансових, політичних. Але без вирішення цього питання, певен Тарас Щербатюк, зрушити з місця майже неможливо, а люди й досі проживають у приміщеннях шкіл і садочків, які для цього не пристосовані. Дехто — роками: як показує дослідження, проблема подекуди лишається невирішеною з 2022 року.

Тобто оперативні рішення, які потрібні були для швидкого розселення людей у такі об’єкти на початку війни, зараз певною мірою стали нормою. Однак усе це надалі потребує змін і покращень.

Дослідження показали, що проблемними є не лише школи, садочки й амбулаторії, а й начебто більш пристосовані модульні будинки — насправді, каже голова Черкаського правозахисного центру, вони також не призначені для постійного проживання. А в них подекуди й досі, ще з 2022 року, проживають люди: часто скаржаться на неналежні умови й інші проблеми, які лишаються невирішеними. Багато таких модульних будинків пустує, люди не хочуть туди заїжджати. При цьому на такі проєкти витратили чималі кошти. Тож такі об’єкти, як показує практика, мають теж виконувати функцію тимчасового житла.

Ще одна експертка проєкту, виконавча директорка Північної правозахисної групи Наталя Єсіна розповіла, що для вирішення проблем із житлом для людей зі статусом ВПО розробляти і впроваджувати зміни, а також корелювали їх із відповідними національними програмами мають органи місцевого самоврядування.

За її словами, із результатів дослідження зрозуміло, що діяльність органів місцевого самоврядування, окремих громад у цих питаннях відбувається не зовсім системно. В деяких регіонах йдеться про реалізацію якихось проєктів за підтримки міжнародних організацій, які намагаються потурбуватися про ВПО й надають час від часу якусь допомогу, реалізовують проєкти за наявністю ресурсів, за можливостями. Це — несистемно.

— Нам треба усвідомити, що внутрішньопереміщені особи найближчим часом нікуди не подінуться, і почати нарешті працювати в цьому напрямку ефективно. Перший момент цього усвідомлення в громадах надалі дасть поштовх до включення цих важливих питань до розгляду на місцевому рівні. Якщо ми не говоримо про окремі місцеві цільові програми, то це мають бути хоча б плани дій, включення в обласні програми захисту прав внутрішньопереміщених осіб, узагалі прийняття таких програм. Не в усіх регіонах вони є, а ті, що є, — не діють через недостатнє фінансування, — зазначає Наталя Єсіна.

За словами експертки, саме нестача фінансування — одна з найголовніших прогалин у цій галузі серед усіх громад на місцевому рівні й одна з найрозповсюдженіших відповідей на те, чому в питанні житла для ВПО немає поступу.

Наталя Єсіна розповідає, що всі громади мають зрозуміти: рано чи пізно доведеться реалізовувати спеціальні програми й систематизувати цю діяльність. Скажімо, кожна громада має більш активно узятися за створення фондів соціального, тимчасового й кризового житла і втілювати їх, зважаючи на специфіку загальнообласної програми із захисту прав ВПО.

Практика втілення таких місцевих програм сьогодні зовсім не поширена — їх реалізовують одиниці. Деякі громади визначили конкретні кроки для цього в інших програмах, як-от соціального забезпечення чи в загальній програмі соціально-економічного розвитку. Окремих програм забезпечення житлом внутрішньопереміщених осіб нині дуже мало, кажевиконавча директорка Північної правозахисної групи.

— Я дуже сподіваюся, що після презентації попередніх результатів нашого дослідження якісь громади нададуть повніші відповіді і згадають, що також мають відповідні програми. Але те, що вони зараз не хочуть цим похвалитися, свідчить про те, що ці програми, можливо, існують тільки на папері. Якщо прирівняти загальну кількість внутрішньопереміщених осіб і ту частину, яка забезпечена житом, то ті суми на житло від обласних програм, які з гордістю виголошують доповідачі на національних форумах Рад ВПО, є дуже малими, — запевняє експертка.

Юрист Дмитро Науменко розповів, що можна розглядати й інші варіанти наповнення житлового фонду для ВПО — зокрема, оформлення відумерлої спадщини та безхазяйного майна. Це не новий механізм, деякі громади його також використовували.

— У містах такого майна буде набагато менше. Це пов’язано, зокрема, із його вартістю, тож зазвичай воно не залишається без уваги спадкоємців. Натомість у сільських і селищних громадах набагато більше випадків залишеного майна: наприклад, спадкоємці відмовилися від прийняття або їх узагалі не знайшлося, — розповідає експерт.

Як зазначає Дмитро Науменко, реалізувати такий спосіб наповнення житлового фонду складно з кількох причин. По-перше, має минути один рік з моменту смерті власника майна, по-друге, житло має залишатися в нормальному стані (що лягає на плечі громади), по-третє, відповідно до законодавства, є кілька шляхів розподілу такого майна (крім ВПО, на нього претендують діти-сироти, учасники бойових дій, люди з інвалідністю внаслідок війни тощо), тож органи місцевого самоврядування визначають пріоритетність.

— Інші джерела залучення житлового фонду до комунальної власності громади наразі дуже обмежені. Це, наприклад, державні цільові програми, що зараз або взагалі не фінансуються, або мають недостатнє фінансування. Є також місцеві програми, але через повномасштабне вторгнення й відповідні зміни, що призвели до зменшення надходжень до місцевих бюджетів, ці програми теж залишаються майже або й узагалі без грошей.

Насамкінець, такого майна все одно замало для всіх людей зі статусом ВПО, але такий варіант варто розглядати як резервний фонд, запевняє юрист.

На думку голови Черкаського правозахисного центру Тараса Щербатюка, для вирішення проблем із житлом для ВПО громади найперше мають перестати «бути занепокоєними», а врешті застосовувати всі можливі юридичні механізми для того, щоб забезпечити людей житлом і гідними умовами проживання.

— Якщо ми говоримо про приміщення тих же освітніх закладів, то бачимо, що потрібно змінити законодавство України, полегшивши можливості виведення цих будівель і вивівши їх з освітньої сфери: перевести їх в комунальну власність та згодом змінити цільове призначення для того, щоб ці приміщення стали житловими. Є багато юридичних перепон, зокрема потрібно внести зміни в Закон про освіту й деякі підзаконні нормативно-правові акти — власне, за це ми теж візьмемося разом із нашими партнерами й міжнародними організаціями, — зазначає Тарас Щербатюк.

За словами правозахисника, доведеться внести зміни до законів та підзаконних нормативних актів зокрема для того, щоб врешті офіційно окреслити поняття соціального й кризового житла, а також законодавчо визначити, що таке місця для тимчасового проживання та тимчасове житло. Потрібно чітко сформулювати правила й порядок використання цих типів житла, якщо це зробити — органам місцевого самоврядування буде легше взятися за втілення відповідних програм.

Тарас Щербатюк зауважує, що надважливу роль при будівництві та реконструкції житла для ВПО відіграють також міцні зв’язки органів місцевого самоврядування й громадських організацій із міжнародними донорами.

Крім того, органам місцевого самоврядування потрібно більше долучатися до цих процесів, комунікувати з іншими суб’єктами, які займаються цим питанням, ухвалювати цільові програми, програми відновлення, виділяти значно більше коштів на захист цивільного населення і його адаптації на новому місці проживання. Державі потрібно також подумати над створенням програми, яка була б спрямована на допомогу місцевому самоврядуванню в формуванні фондів тимчасового житла та допомогу в реконструкції нежитлових приміщень, зміні їх цільового призначення. Це також дало значний поштовх в питанні перетворення усіляких установ на житло.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Зміст цієї публікації є позицією авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Контакти:

Громадська організація: Черкаський правозахисний центр

Адреса: м. Черкаси, бульвар Шевченка 183, оф. 22

Телефон: 067 5225710

Email: [email protected]

Сайт: pravoche.org

Facebook: pravcenterche

Telegram: @pravoche